Розмірність залюдненого довкілля. Атмосфера. Космічний простір

Атмосфера. Інша сфера, за рахунок якої збільшується ареал людства — атмосфера. Як зазначає Святе Письмо, Бог прирік плазувати не лише спокусника-змія, а й прикував до землі всю іншу живність, включаючи й людину; навіть птаство, якому "за родом його" дозволялося ширяти в небі, повинно було розмножатися на землі. І здолати людині свою приземленість було чи не найважче, оскільки для цього необхідно було долати могутню силу земного тяжіння.
Водночас, вже з найдавніших часів збереглися оповіді про подорожі ввись — надумані чи, як вважає дехто з палеоуфологів, реальні.
Так, шумерський та вавілонський епоси містять згадку про подорож юнака Етана на небо: через годину льоту земля здавалася йому пагорбом, а море — ставком. Ще через годину земля стала, як жорно, а море — мов полумисок. Згодом Земля вподобалася місячному диску, а потім — хлібному коржику і, нарешті, зникла зовсім. Китайські хронологи оповідають про майстра Гоу Чжі, котрий разом з дружиною Чань Нго вирушив десь у 2309 р. до н.е. на Місяць. Вони мандрували атмосферою та міжзоряним простором, як і численні давньоіндійські боги та герої, причому опис використовуваних ними пристроїв вражає такими технічними та фізичними деталями, які нагадують новітні космічні здобутки. В африканському племені догонів ще донедавна розповідали міфи про прибуття на землю перших людей та їхніх космічних наставників, про повторні польоти на далеку батьківщину. Ці легенди містять цікаві аналогії з сучасними уявленнями про структуру Всесвіту, розташування та характеристики планет Сонячної системи, напрямки обертання планет тощо. Не виключено, однак, що подібність ця зовнішня, позірна, тобто пов'язана з пошуками якихось паралелей між сучасним і минулим.
Один із найзагадковіших сюжетів про атмосферні та космічні мандрівки людей старих часів міститься у християнській апокрифічній книзі Єноха, котра з'явилася, ймовірно, у І тисячолітті н.е. Ось як розповідає про це сам праведник:
«У той час, як я давав накази своїм синам, ті мужі покликали мене, підняли на крила, потім поставили на хмари, котрі полинули увись. І я побачив повітря, а ще далі — аер. І так мене вознесли на перше небо... І взяли мене ті мужі, і возвели на друге небо. 1 показали його мені, і побачив я там темряву безпросвітну...».
Мужі, котрі взяли Єноха, за описом дуже нагадують архангелів, а обшири, куди вони його возносять — сім неб-склепінь — архаїчну модель Всесвіту. Але дослідники цього тексту небезпідставно наголошують, що мати знання щодо "безпросвітної темряви" можна лише вийшовши за межі земної атмосфери, котра сама, як відомо, затонована голубими відтінками. Втім, і в цьому випадку семантична паралель може бути випадковою.
Тому повернемося до діянь достовірних. Якщо не зважати на численні спроби здолати силу земного тяжіння за допомогою пасивних повітреплавних засобів, котрі легші від повітря (повітряних куль, гондол, дирижаблів), чи які використовують підйомну силу повітря (повітряні змії відомі ще з старовинного Китаю), то справжнє освоєння "п'ятого океану" налічує ледь сотню літ. Конструювати апарати, важчі від повітря, які могли б відірватися від землі за допомогою якихось рушіїв, почали майстри багатьох країн. 17 грудня 1903 р. у Північній Кароліні величезний та чудернацький пристрій братів Райт, Уїлбура та Орвіля, зроблений з дерева, металу й тканини, обладнаний двигуном потужністю в 12 кінських сил, за допомогою обертів гвинта піднявся у повітря і пролетів близько 200 м. Так розпочалася доба авіації.
Тривалий час її розглядали як забаву чи хоббі. А тому її поступ спочатку вимірювався переважно рекордами, що межували з атракціонами та забавами. Перший світовий рекорд польоту у повітрі належить бразильцю Альберто Сантос-Дюмону, котрий 12 листопада 1906 р. рухався зі швидкістю 41 км/год. У липні 1909 р. француз Луї Блеріо подолав повітрям протоку Ла-Манш і зробив це за 37 хв., а наступного року голландець Війнмален здійснив перший міжнародний рейс: Париж — Брюсель і назад. 15 червня 1919 р. британські авіатори Джон Ал-кок та Артур Віттен Браун "перестрибнули" через Атлантику: відстань від Канади (Ньюфаундленд) до Ірландії вони подолали за 16 год. 27 хв. До речі, сучасний "Конкорд" здійснює трансатлантичний переліт лише за три години.
Першими повітряними "магелланами" стали французи Костес і Ле Брі: з 10 листопада 1927 р. по 14 квітня 1928 р. вони, неодноразово приземляючись, обігнули повітрям земну кулю (нагадаємо, що без приземлення навколоземний переліт вдалося здійснити лише в середині 80-х років на літаку "Вояджер"). У тому ж 1927 р. американець Чарльз Ліндберг здійснив одиночний переліт з Нью-Йорка до Парижа. В 30-ті роки низку рекордних польотів здійснили радянські пілоти, зокрема безпосадочний переліт з СССР до США через Північний полюс у червні 1937 p., коли одномоторний літак конструкції Туполева здолав 9130 км за 63 год.
Загалом, досягнень щодо оволодіння повітряним простором встановлено велику кількість, і немає потреби їх всі перелічувати. Важливо інше: нині повітряні засоби пересування є звичним і вкрай необхідним атрибутом людської цивілізації, а сама атмосфера — тим довкіллям, яке забезпечує не лише традиційні життєві процеси, а й дає можливість реалізувати численні потреби людства. Перевезення пасажирів та вантажів, рятувальні та гуманітарні акції, дослідження земної поверхні та океанських глибин, ущільнення, зрештою, людського життя (за рахунок скорочення часу на подолання подорожніх витрат) — все це немислиме без підняття ареалу людства у верхні шари свого довкілля.
Активізація життєдіяльності людства за рахунок використання обширів атмосфери — яскраве свідчення техногенної могутності цивілізації, оскільки до сих пір людина без сторонніх пристроїв може переміщатися в ній лише в одному напрямку: згори донизу, тобто палати. Та й за допомогою інших пристроїв, але без додаткових рушіїв, перебування в повітрі також є вельми складною справою.
Загалом, з формального погляду, людина використовує різні шари атмосфери і не відриваючись від землі — за рахунок рельєфу земної поверхні. Найвища її точка (гора Джомолунгма) має висоту 8848 м, і її вже не раз підкорено. За допомогою літальних пристроїв цей показник істотно збільшується. Так, можна стверджувати, що теренами активної життєдіяльності людини стала тропосфера (8-10 км над полюсами і 16-18 км над екватором): вона помережена маршрутами літаків, можливо, аж занадто; стратосфери (18—50 км над поверхнею планети) досягали вже стратостати (22 км), нині це вдається зробити і сучасним реактивним літакам, активно вона використовується і метеорологами (запуск радіозондів). Мезосфери (50-80 км) й особливо термосфери (до 100 км) вдалося досягти вже за допомогою спеціальних ракет, у тому числі й метеорологічних. У пограниччі атмосфери — екзосфері — перехідній області до космічного простору людині вдалося полишити свій слід лише з винайденням і запуском ракетно-космічних пристроїв, хоча їхні траєкторії пролягають нерідко на значно менших висотах — 200-400 км.

Космічний простір. Зрештою, саме у напрямку космічного простору людство теоретично не має меж розширенню свого ареалу, звичайно, якщо ми визнаємо нескінченність простору і часу, а також можливість освоєння людством космосу у дедалі зростаючих межах. Вихід людини за межі атмосфери, подолання залежності від сили земного тяжіння і перенесення своєї діяльності в обшири космосу — ось підвалини розширення обсягу ойкумени до величезних розмірів. Якщо у бік гідросфери обсяг ареалу людства обмежений максимальними глибинами океану, земної кулі — її радіусом, атмосфери — кількома сотнями кілометрів, то космічний простір — майже десятьма мільярдами світових років: з такої відстані нині вловлено світло зірок, найвіддаленіших від Землі. Порівняно з людським життям, навіть життям цивілізації — це безмежжя.

Нижче наведена коротка хронологія подій, пов'язаних з поступом людства до космічних обширів. Спочатку — здобутки СРСР, який на перших порах мав деяку перевагу:
1957 p., 4 жовтня, перший штучний супутник Землі;
1960 р., 19-20 серпня, перший корабель-супутник з собаками на борту;
1961 p., 12 квітня, перша людина в космосі (Юрій Гагарін);
1965 p., перша людина у відкритому космосі (Олексій Леонов).

Ще у 1959 р. були здійснені спроби досягти іншого космічного тіла — супутника Землі Місяця: перша ракета, запущена в його бік 2 січня 1959 p., проминувши Місяць, стала штучним сателітом Сонця; друга, котра стартувала 12 вересня 1959 p., досягла поверхні Місяця. Зрештою, цей момент можна вважати початком реального розширення ареалу людства на позаземні об'єкти.
У 1961 р. на навколоземній орбіті побував американський астронавт Алан Шепард. Реалізація ж американської програми "Аполлон" (1961-1972 pp.) спричинилася до того, що на інше космічне тіло потрапили не просто предмети людської діяльності (пристрої, вимпели, уламки апаратів), а й сама людина. У 1968 р. апарат "Аполлон-8" облетів Місяць і повернувся на Землю, а в наступному, 1969 р., на кораблі "Аполлон-11" три американські астронавти (Н. Армстронг, М. Коллінз, Е. Олдрін) досягли поверхні природного супутника Землі; 21 липня 1969 р. на нього ступила перша людина — Ніл Армстронг, а ще через 20 хв. до нього приєднався Едвін Олдрін. З часів зародження життя на Землі і появи людини ця подія — кардинальна віха в її історії. Тому варто відтворити важливіші фрагменти діалогу, що супроводжував цю подію. На зв'язку: з одного боку — космічний центр НАСА у Хьюстоні, з іншого — земляни на Місяці:
Хюстон: ... Ми бачимо, як ти спускаєшся трапом.
Армстронг: Я на нижній сходинці. Опори кабіни втиснулись у грунт ледве на один-два дюйми, хоча поверхня здається дуже дрібнозернистою. Грунт майже як пил, дуже, дуже дрібний. Виходжу з кабіни. Маленький крок однієї людини — гігантський стрибок всього людства. Грунт порошкоподібний. Можу підчепити його носком черевика. Липне до ніг, мов вугільний пил, тонким шаром знизу й збоку. Підошви вгрузають у грунт ледь-ледь, десь на одну восьму дюйма. У грунті залишаються мої сліди, відбитки підошов, як у дрібному піску... Йти зовсім не важко. У затінку тут зовсім темно, ледве бачу, куди ступаю. Прямую на сонячний бік, на Сонце не дивлюся. Зараз, судячи за розташуванням кабіни, стою точнісінько в середині її тіні... все бачу добре. Світло досить яскраво відбивається кабіною, так що все добре видно.
Олдрін: Чи готовий до мого виходу?...
Армстронг: Все в порядку. Ти готовий?...
Олдрін: Ступаю тихо, тихо. Трап. Нахиляюсь... зовсім неважко. Тепер треба випростатися й злегка причинити люк, але таг, щоб не зачинити його зовсім.
Армстронг: Непогана думка..."

Так, обережно-впевнено, жартуючи (про "зачинений" люк), аналізуючи незвичне довкілля, земляни вперше ступили на інше космічне тіло, засвідчивши не лише теоретичну можливість, а й практичну спроможність розширення ареалу людства у напрямку ближнього космосу.