Етнокультурна вимірність довкілля українців. Земля і вода

Земля. Відповідно до цього з найвищою пошаною ставились українці і до землі — джерела всілякого блага. Взагалі вважалося, що "гріх землю пороти", а тому обробіток її був певною мірою засобом вимушеним. З тим, Щоб не порушити життєвості землі, не поруйнувати своє життя на ній, тобто не прогнівити землю, обробіток землі обставлявся численними засторогами та ритуалами, загальна спрямованість яких була: по-перше, щоб бодай не пошкодити годувальницю, по-друге, одержати за таких умов найліпший врожай.
Як зазначає В. Шухевич, "не вільно зачинати орати ані у вівторок, ані у суботу, ані у повний місяць; того дня, коли хоче ґазда розпочати оранє, іде він перед сходом сонця до девяти чужих городів, бере з них потрохи землі і примовляє: "Що на тобі сі родило, ніч на тобі не лишєю, лише саме било; зчередовую тебе, переношу собі у свій город". Як прийде у свій город, розсіває на нім ту землю, після чого бере хліб у руки, прикладає хліб до голови собі, коневі чи волам, та й каже: "Дєкувати Господови, що допоміг діждати цего хліба їсти, так Господи допоможи цего діждати, що на него орю".
Отже, дійсно, ставлення до землі визначалося передусім тим, що вона дає (або не дає) хліб. І, зрозуміло, це — ставлення суто хліборобське, а не мисливське чи кочове.
Своєрідним вододілом у ставленні до землі було Благовіщення (25 березня або 7 квітня). Того дня, на думку людей, Бог вкладає свою голову у землю, щоб розбудити її та дати їй усяке дихання, а тому не можна ні в якому разі рушити землю; на Благовіщення не можна чіпати підсипані під курку чи качку яйця, бо вилупиться каліча. Лише христопродавець, забивши в землю кіл, може і на Благовіщення, і цілий рік порати землю — це йому не зашкодить, бо він — поза людськими мірками буття. Благочестивому ж чоловікові слід було берегти цноту землі аж до того часу, поки все не оживає, не відроджується, тобто до Благовіщення.
До речі, саме таке дбайливе ставлення до грунту було притаманне українському селянинові і з погляду виробленої та використовуваної ним технології обробітку землі та агроприйомів. У землеробстві застосовувалась, як відомо, трипільна система господарювання, коли поле розділялось на три частини: на одному випасали худобу, на другому сіяли ярину, на третьому — озимину. Навіть коли засівались усі три поля (а це було при так званій перелоговій трипільній системі), все одно значна частина земель відпочивала, тобто зберігала свою чистоту, і відновлювалась родючість грунту.

Вода. Завжди на Україні спостерігалося побожне ставлення і до води. У прадавні часи був поширений культ богині води — Дани (від "да" — вода, "на" — неня, мати), тобто "Води-Матері", завдяки чому ми й маємо назви великих рік — Дніпро, Дунай, Дністер, Донець, Дон тощо (О. П. Знойко, 1989). Вранішньою росою вмивалися дівчата, які бажали бути вродливими, здоровими, щасливими; у росі купали матері своїх немовлят. А земля, яка вивергає, породжує у своїх потаємних глибинах воду — джерельну воду, оживляє її, перетворює на воду живу, життєдайну. Так само і весняний дощ, оновлюючий, оздоровчий, змиває з лона землі зимові темні рештки, вдихає в людину, у всяку живність та в саму землю нові сили, тобто також є живою водою. Загалом, до чистоти води у народі було ставлення ледь не сакральне: чи не найбільшим гріхом було плюнути у воду, особливо джерельну, не кажучи вже про її забруднення якимось іншим комунальним шляхом". Тому у минулі часи навіть з великих рік можна було спокійно вживати воду для пиття чи приготування їжі.
Чи не найпоказовішими щодо цього є зимові свята Водохреща (Йордана), за яких шанобливе ставлення до води збереглося значною мірою ще й досі. З Нового року, починаючи з другого січня, дня "Василевого батька", люди перуть свою одежу, скатертини тощо, оскільки знають, що від Йордана принаймні два тижні у воді заборонялося прати (мається на увазі в річці), оскільки у цей час вода вважалася свяченою. На Новий же рік нерідко гадали на воді: до нової миски наливали дев'ять ложок вод і клали на сволок; якщо вранці в мисці води прибуло, то корови будуть дуже дійні, якщо убуде — то навпаки. На Водохреща у кожній сільській водоймі святили воду, а потім священик чинить це дійство і в хаті кожного з господарів. Цікаво, що й досі надзвичайно стійкою є думка про те, що зустріти людину з порожніми відрами на своєму шляху (коли вона перейде дорогу) — до біди; і навпаки — людина з повними відрами приносить удачу. Досі збереглася віра і в особливу силу "свяченої" води (живої води). Такою водою вмиваються, її п'ють від усіляких болячок, в ній купають маленьких дітей.