Структуралізація геоморфології

Галузева структура геоморфології. Логічна структура геоморфології: форми наукового пізнання і геоморфологія; геоморфологічні закони і закономірності.

Структура – це внутрішня будова чогось, певний взаємозв'язок складових частин цілого. У сучасній науці найчастіше досліджують галузеву та логічну структуру.
Процес диференціації геоморфології розпочався у 30-х роках XX ст. До загальної і регіональної геоморфології долучилася прикладна геоморфологія, яку трактують як науку, що вивчає взаємовідношення між рельєфом і господарськими об'єктами. У прикладній геоморфології з часом сформувалися два найважливіші напрями – розшукова та інженерна геоморфологія. Розшукова геоморфологія вивчає взаємовідношення між рельєфом і тілами корисних копалин. Інженерна геоморфологія – наука, що вивчає взаємодію рельєфу і рельєфотвірних процесів з інженерними об'єктами під час їхнього проектування та експлуатації.
З 50-х років розвивається антропогенна геоморфологія, яку автор цього терміна, Е. Фельс визначив як галузь геоморфології, що вивчає антропогенний морфогенез.
Дві галузі, які безпосередньо вивчають змінні основного геоморфологічного закону, – кліматична і структурна геоморфологія, – остаточно сформувались у 60- 70-х роках XX ст.
З середини XX ст. набула розвитку палеогеоморфологія, що як галузь зародилася ще на початку століття.
Зростання обсягів польових досліджень сприяло оформленню галузей уже за чинниками рельєфотворення (флювіальна, гляціальна, перигляціальна, геоморфологія аридних зон, біогенна, геоморфологія карсту та ін.).
Однією з наймолодших галузей є екологічна геоморфологія – наука, яка вивчає та оцінює рельєф як компонент ландшафту, що безпосередньо впливає на умови життя та господарювання людини, а також рельєфотвірні процеси і супутні їм явища, що спричинюють відхилення від екологічної ситуації.
На стику антропогенної, інженерної, екологічної геоморфології та урбаністики виникла геоморфологія міських територій (геоморфологія міст, урбогеоморфоаналіз) – напрям прикладної геоморфології, який систематизує знання про рельєф міських територій, його будову, зовнішні ознаки, властивості, походження і закономірності розвитку, про взаємозв'язок і взаємозалежність контактних середовищ, розділених земною поверхнею з властивим їй рельєфом.
На думку І. Ковальчука, до перспективних сучасних галузей належать також етногеоморфологія (оцінює вплив рельєфу, ландшафтів, морфодинамічних процесів, природних та антропогенних чинників на формування специфічних рис етносу, його традицій, взаємовідношень з довкіллям); геоморфологія екстремальних процесів, природно-техногенного ризику та екологічної безпеки (вивчає специфіку катастрофічних природних і техногенних процесів, оцінює ризик їхнього виникнення і розвитку, загрозу екологічній безпеці та наслідки впливу на природні й господарські об'єкти та системи); природоохоронна геоморфологія (досліджує та оцінює властивості рельєфу для потреб охорони природи, створення мережі природно-заповідних об'єктів); туристична (рекреаційна) геоморфологія (забезпечує науковою інформацією рекреаційну галузь і сприяє розвиткові туризму, краєзнавства і відпочинку); естетична геоморфологія (вивчає естетику рельєфу та природно-господарських систем з метою оптимізації житлового будівництва, поліпшення умов проживання і відпочинку населення, створення привабливого та комфортного довкілля; геоморфологічна (еколого-геоморфологічна) експертиза та аудит (оцінює екологічний потенціал геоморфосфери, перспективність рельєфу для забудови, транспортного, водогосподарського, аграрного, рекреаційного та іншого освоєння, попередження чи недопущення виникнення небезпечних ситуацій, зниження екологічної напруженості тощо).
Отже, геоморфологія має добре розвинуту галузеву структуру, у якій можна виділілити фундаментальний і прикладний блоки. За методикою В. Жекуліна щодо структуралізації географії, фундаментальний блок у геоморфології за результатами наукових узагальнень можна розділити на галузі про геоморфологічне знання і про геоморфологічні об'єкти. До першої групи належать теоретична геоморфологія (пропонуємо називати її метагеоморфологією) та історія геоморфології, до другої – позаземна (космічна) морфологія і земна (планетарна) морфологія . Земну морфологію (геоморфологію у звичному значенні) за територіальною ознакою поділяють на загальну (геоморфологія суші і морська геоморфологія, а ті, відповідно, на геоморфологію гірських країн, геоморфологію рівнин та геоморфологію дна морів і океанів, геоморфологію берегів) і регіональну; а за предметом дослідження – на палеогеоморфологію й актуальну геоморфологію (за віком), структурну геоморфологію, кліматичну геоморфологію, генетичні геоморфології (за окремими чинниками рельєфотворення, з антропогенними включно); морфологічний аналіз (за морфологією); динамічну і статичну геоморфологію (за динамікою).
Прикладні галузі можна розділити за розробленістю наукових засад на давніші класичні (розшукова геоморфологія, інженерна геоморфологія) та новітні (екологічна геоморфологія, урбогеоморфологія, рекреаційна і природоохоронна геоморфологія, економічна геоморфологія, естетична геоморфологія).
Зрозуміло, що з деяких галузей у нашій країні публікацій обмаль, деякі назви навіть ще не усталені.

Логічна структура геоморфології, як будь-якої іншої самостійної науки, має об'єкт, предмет, методологію; основи науки (матеріальну дійсність і практичну діяльність людини, ідеали і норми наукового пізнання, наукову картину світу, філософські основи); закони і закономірності; головні поняття; аксіоми, ідеї, проблеми, гіпотези, концепції, теорії, парадигми. Однак дуже багато труднощів виникає в розрізненні форм наукового пізнання.
Коротко розглянемо форми наукового пізнання, закони і закономірності.
Аксіома – положення певної теорії, яке приймають без доведення як таке, що є підставою для доведення інших положень теорії. Для геоморфології говорять про фундаментальні положення чи постулати.
Ідея – це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності, спрямована на перетворення цієї дійсності, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення.
Проблема – це форма і засіб наукового пізнання, єдність двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Під час вирішення проблеми зароджуються нові знання, триває активний пошук, у якому істинне переплітається з неістинним. Це також початковий етап для становлення наукової теорії.
Гіпотеза – форма та засіб наукового пізнання, за допомогою якої формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не доведена.
Концепція – форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення головної ідеї теорії, це науково обґрунтований та, головно, доведений вираз основного змісту теорії, однак, на відміну від теорії, ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.
Теорія – найадекватніша форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. На відміну від гіпотези, це достовірне знання, істинність якого перевірена практикою.

Після виходу в світ праці філософа Т. Куна "Структура наукових революцій" досить часто в науці використовують поняття парадигми. Парадигми, за Т. Куном, є джерелом методів, проблемних ситуацій, стандартів вирішення проблем, прийнятих у тих чи інших співтовариствах учених. Наукова теорія – це нижчий рівень організації наукового знання. її створюють у рамках тієї чи іншої парадигми. Теорії з різних парадигм не зіставні, тому одна й та ж теорія не може належати до різних парадигм без попереднього переосмислення. Тобто в разі зміни парадигм старі теорії повинні отримати новий зміст та інтерпретацію.
Теоретичні питання такого плану в геоморфології почали висвітлювати не так давно. Поняття "парадигма" ввійшло до геоморфології на наших теренах ще у 80-х роках XX ст., але воно не мало усталеного тлумачення. І. Герасимов називав, зокрема, "вихідною парадигмою радянської геоморфології" твердження про те, що рельєф є результатом взаємодії внутрішніх і зовнішніх сил (процесів) Землі, тобто основний закон геоморфології.
О. Дєдков і В. Мозжерін зазаначали про існування трьох парадигм: морфологічної, динамічної (до 80-х років XX ст.) і системно-динамічної (кінець XX ст.). На думку авторів, ці парадигми пов'язані поступовими переходами. Морфологічна парадигма опирається, передусім, на експедиційні методи, її головний об'єкт – форма, а процеси використовують тільки для пояснення форми. Динамічна парадигма передбачає застосування стаціонарних та експериментальних методів, головний об'єкт досліджень - процес, його фізична та хімічна сутність, а форму розглядають як наслідок процесу. Системно-динамічна парадигма відрізняється, насамперед, тлумаченням рельєфу
як комплексу елементів, пов'язаних між собою; використанням методів математичного моделювання; увагою не тільки до екзогенного рельєфотворення, а й до структурно-геоморфологічного напряму.
За О. Ласточкіним, морфодинамічна парадигма – це сукупність методики аналітичного картування, морфологічного районування, структурного аналізу і динамічної інтерпретації рельєфу, уявлень про статичні та динамічні рівні, загальної спрямованості вивчення предмета (від морфології до динаміки) та універсальної мови (чіткої елементаризації земної поверхні, визначення та систематики її елементів і їхніх сукупностей). На противагу морфодинамічній, існує традиційна парадигма, відображена у геоморфологічній тріаді.
В українській геоморфології ці питання розробляв В. Стецюк. Учений виділив дві основоположні геоморфологічні концепції (геоморфологічна тріада В.М. Девіса та морфологічний аналіз В. Пенка), чотири головні парадигми (морфолого-морфометричну, морфогенетичну, морфохронологічну, морфодинамічну) та з десяток наскрізних геоморфологічних концепцій і постулатів (рельєф як наслідок взаємодії ендогенних, екзогенних і антропогенних чинників, учення про морфоструктуру і морфоскульптуру, концепція геоморфологічних формацій тощо).
Проте аналіз історії геоморфології засвідчує, що є загальна мета досліджень, яка залежить від рівня розвитку не тільки конкретної галузі, а науки загалом та історичної епохи, а також набуває ціннісного забарвлення. У цьому сенсі парадигма – це сукупність концепцій і теорій певної науки, пріоритетних напрямів досліджень, які мають спільну ціннісну спрямованість, що залежить від умов та вимог конкретного історичного періоду.
Усвідомлення впливу людини на геосистеми, а також зворотного впливу тісно зумовило розвиток антропоцентричної парадигми. Це продиктоване й такою вимогою часу, як гуманізація науки і суспільства.
Антропоцентрична парадигма у геоморфології – це сукупність концепцій і теорій різних галузей геоморфологічної науки, пріоритетних напрямів досліджень, які так чи інакше торкаються питань взаємодії суспільства і рельєфу. Передусім йдеться про антропогенну й екологічну геоморфологію, для яких головна мета досліджень – з'ясування ролі людини і суспільства в сучасних геоморфологічних процесах, оцінка впливу на природний рельєф та його антропогенної трансформації, а також умов співіснування, взаємозв'язків та взаємовпливів соціальних і природних компонентів геосистем.

Дуже дискусійним є питання щодо можливості існування в науках про Землю законів – необхідних, суттєвих, стійких, повторюваних відношень між явищами в природі та суспільстві, що виражають загальні відношення, зв'язки, властиві усім явищам конкретного виду, роду, класу. Часто представники точних наук дорікають, що науки геолого-географічного циклу використовують закони фізики, хімії, математики, маючи власними лише закономірності.
З дитинства ми чуємо словосполучення "закон природи", а в природі маємо справу не з ідеальними об'єктами, а дуже складними реальними системами, які важко описати мовою формул, хоча в деяких галузях геоморфології, наприклад, флювіальній, "законотворчість" дуже розвинута. Ще зі шкільної лави відомий закон міграції річкового русла (закон К.М. Бера – Ж. Бабіне): ріки внаслідок обертання Землі довкола осі мають тенденцію зміщувати русло у Північній півкулі праворуч, а в Південній – ліворуч, тому ріки Північної півкулі мають крутий і урвистий правий берег та пологий і низький лівий. У 1786 р. француз Л. Г. дю Буа вивів рівняння, яке описувало залежність між швидкістю потоку і транспортуванням наносів. Особливо багато законів формування і розвитку флювіальних систем з'явилося вже у другій половині XX ст.
До загальногеоморфологічних законів, окрім основного закону геоморфології, сформульованого В. Пенком, можна зачислити також закон факторної відносності і закон ускладнення геоморфологічної будови з часом.
Закон факторної відносності такий (Маккавеев, 1971): різні частини геоморфологічної системи або різні системи неодночасно і неоднозначно реагують на одну й ту ж зміну чинників та умов розвитку рельєфотвірних процесів.
Закон ускладнення геоморфологічної будови з часом (Тимофеев, 1972): еволюція рельєфу веде до ускладнення форм геологічної та геоморфологічної міграції речовин і геоморфологічних ландшафтів.
Широке впровадження постнекласичних методологій у геоморфологію дасть змогу суттєво змінити кількість і форму законів та закономірностей.

1. Ананьев Г.С. Катастрофические процессы рельефообразования. Учеб. пособие. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1998. – 102 с.
2. Брусак В. Геоморфологічні дослідження в заповідниках // Українська геоморфологія: стан і перспективи. – Львів: Меркатор, 1997. – С. 242-245.
3. Герасимов И.П. Современное состояние и перспективы развития общей теории современной геоморфологии // Геоморфология. – 1983. – №4. – С. 3-13.
4. Город-экосистема / Э.А. Лихачева, Д.А. Тимофеева, М.П. Жидков и др. – М: ИГРАН, 1996. – 336 с.
5. Дедков А.П., Мозжерин В.И. Современные тенденции развития геоморфологии // Проблемы теоретической геоморфологии. – М.: Наука, 1988. – С. 205-212.
6. Жекулин B.C. Введение в географию: Учеб. пособие. – Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1989. – 272 с.
7. Ковальчук І.П. Регіональний еколого-геоморфологічний аналіз. – Львів: Ін-т українознавства, 1997. – 440 с.
8. Ковальчук І.П. Еколого-геоморфологічний аналіз урбосистем // Українська геоморфологія: стан і перспективи. – Львів: Меркатор, 1997. – С. 202-204.
9. Ковальчук І. Вектори розвитку української геоморфології // Геоморфологічні дослідження в Україні: минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2002. – С. 196-203.
10. Колтун О. Парадигми у геоморфології // Сучасні проблеми і тенденції розвитку географічної науки: Матеріали міжнар. конф. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – С. 269-270.
11. Кун Т. Структура наукових революцій. – К.: Port-Royal, 2001. – 226 с.
12. Ласточкин А.Н. Морфодинамическая парадигма геоморфологии // Проблемы теоретической геоморфологии. – М.: Наука, 1988. – С. 41-54.
13. Палієнко Е. Природоохоронна геоморфологія в Україні // Українська геоморфологія: стан і перспективи. – Львів: Меркатор, 1997. – С. 58-60.
14. Позаченюк Э.А. Введение в геоэкологическую экспертизу. – Симферополь: Таврия, 1999. – 413 с.
15. Природа і етнос / Крисаченко B.C., Кисельов М.М., Мороз С.А. та ін. – К.: Наук, думка, 1994. – 209 с.
16. Реймерс Н.Ф. Природопользование: Словарь-справочник. – М.: Мысль, 1990. – 637 с.
17. Стецюк В., Сілецький Ю. Основи екологічної геоморфології. – К.: Четверта хвиля, 2000. – 368 с.
18. Тимофеев Д.А., Борсук О.А., Лихачева Э.А., Уфемцев Г.Ф. Эстетическая геоморфология // Инженерная геоморфология урбанизированных территорий. Докл. IV Междунар. конф. – Ярославль: ЯГПУ, 1999. – 371 с.
19. Філософія: Навч. посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1998. – 624 с.
20. Шайдеггер А. Теоретическая геоморфология / Пер. с англ. – М.: Прогрес, 1964. – 451 с.
21. Fels Е. Anthropogene Geomorphologie // Scientia. – 1957. – Vol. 92. – N 10. – P. 255-260.