Південний Китай
На цей район припадає 12% території (1150 тис. км кв) і 19% населення (230 млн чоловік) країни. Його частка в промисловому виробництві становить 11%, у сільськогосподарському — 20%. В адміністративному відношенні це 5 провінцій (без Тайваню) і один автономний район. Сюди ж включають Сянґан і Макао.
На півночі кордоном Південного Китаю є вододіл між Янцзи і Сіцзян. За рельєфом це переважно гірська територія, на сході згладжена, на заході сильно розчленована. Через район проходить Північний тропік. Характерними рисами Південного Китаю є тропічний вологий клімат, червоноземні ґрунти. Гори вкриті лісами, тут 30% запасів деревини країни. Крім китайців (хань), у Південному Китаї, переважно в горах, живуть малі народи некитайських мовних груп.
Сільське господарство Південного Китаю є продовженням сільського господарства басейну Янцзи на південь. В умовах гористого рельєфу тут розорано від 5 до 20% території, а в дельтах річок і до 50%. Широко практикуються терасування схилів і штучне зрошення. Це «рисовий» Китай — врожаї рису отримують на одних і тих же землях двічі на рік. Вирощують озимий рапс, чай, шовкопряд. Специфічною для Китаю є наявність на південному узбережжі плантаційних культур (цукрова тростина, джут, тунг, кавове дерево, каучуконоси), а серед фруктів — бананів, ананасів, манго тощо. На острові Хайнань росте кокосова пальма.
Якщо рівень розвитку сільського господарства у Південному Китаї такий самий, як і в басейні Янцзи, то в промисловому відношенні цей район, якщо не рахувати Сянґан і Тайвань, є найвідсталішим серед чотирьох районів Східного Китаю. Однією з причин є слабкість місцевої паливно-енергетичної бази. Найбільш поширеними є галузі — легка, харчова, деревообробна, паперова. Головне Місто Південного Китаю — Ґуанчжоу (Кантон). До появи європейців це були «ворота» Китаю у Південно-Східну Азію. В XIX і XX ст. в результаті конкуренції з боку Гонконґа розвиток Ґуанчжоу сповільнився. Зараз це порт, кінцевий пункт залізниці з Пекіна. Промисловість його різноманітна, але структура її традиційна.
Ґуанчжоу лежить в дельті Сіцзян (Чжуцзян). В радіусі 100-150 км від нього на берегах Південно-Китайського моря знаходяться Сянґан, Аоминь, Шеньчжень і Чжухай. Їх взаємодія створює нове міське та індустріальне утворення, значення якого виходить за межі Південного Китаю.
СЯНГАН (ГОНКОНГ) має площу 1 тис. км кв, населення 6 млн чоловік. Цей острів з прилеглою материковою частиною був захоплений англійцями в 1842 і 1898 pp. Населення Сянґана — китайці, державні мови — англійська, китайська. В системі Британської колоніальної імперії роль Гонконга була аналогічною ролі Сінгапура. Гонконг зразу ж став своєрідним «вікном у Китай», а після 1949 р. і «вікном з Китаю».
Зараз це транспортний, фінансово-торговий, промисловий, інформаційний і туристичний центр світового значення. Його порт, включаючи контейнерну гавань, аеропорт і морський торговий флот, належить до найбільших у світі. Банківська діяльність доповнюється торгівлею алмазами та золотом. У промисловості традиційним залишається виробництво текстилю. За експортом білизни, іграшок і спортивних товарів Гонконґ стоїть на першому місці в світі. В останню чверть XX ст. Гонконґ разом із Сінгапуром, Тайванем і Південною Кореєю увійшов до складу «далекосхідної четвірки», яку назвали «азіатськими тиграми». Найважливішим сектором його промисловості стали електронні та пластмасові вироби побутового призначення, включаючи іграшки, гральні автомати, транзистори, годинники тощо. В середині 90-х років ВНП Гонконгу з його 6 млн чоловік населення становив 142 млрд доларів США, тобто був лише в п'ять разів меншим від ВНП Китаю з його 1200 млн жителів.
Умовами розвитку Гонконгу завжди були дешева робоча сила і сировина з Китаю й одночасно гарантовані ринки збуту в розвинених країнах. Після 1949 р. Гонконґ набув великого значення і для самого Китаю. Купуючи в Китаї сировину, продовольство і прісну воду, він постачав країні іноземну валюту й технологію. В 1997 р. Китай поновив свій суверенітет над Гонконгом, який одержав статус «особливого адміністративного району Сянґан КНР». Упродовж 50-ти років у Сянґані буде зберігатися існуючий лад і не діятимуть закони КНР.
Макао (Аоминь) з територією 16 км кв. і населенням 400 тис. чоловік є найстарішим поселенням європейців у Східній Азії. В 1557 р. його захопила Португалія. Ранній занепад цієї колоніальної держави стримав і розвиток її володіння. Функції Макао щодо Китаю такі ж самі, як і Гонконгу, але в значно менших масштабах. Макао з його казино й азартними іграми отримав назву «Азіатського Монако». Суверенітет Китаю над Макао поновлено в 2000 р. на тих самих умовах, що й над Гонконгом.
Шеньчжень і Чжухай — два з п'яти «особливих економічних районів», створених у Південному Китаї після 1978 р. Чжухай лежить на кордоні з Макао, Шеньчжень — на кордоні з Сянґаном. Найбільшого розвитку досяг Шеньчжень — «вітрина особливих економічних районів». Створений на «порожньому» місці, він вже має понад 2 млн чоловік населення, модерну забудову і новітні галузі виробництва, розраховані на експорт.