Грунти Африки (грунтовий покрив)

Контрастний клімат, пов’язана з ним різноманітність рослинності, значні відмінності у складі ґрунтотворних порід визначили різноманіття ґрунтів Африки. Водночас тут чітко виражена широтна зональність ґрунтового покриву, зумовлена рівнинним рельєфом і послідовною зміною кліматичних і рослинних поясів по обидва боки від екватора.

Найвологіша частина континенту ‒ басейн Конго та узбережжя Гвінейської затоки ‒ характеризуються поширенням червоножовтих латеритних, або фералітних, ґрунтів. Вони формуються під пологом вічнозелених вологих лісів на потужних кислих корах вивітрювання, складених переважно з каоліну та кварцу, що є причиною дуже низької їхньої обмінної здатності і збіднення поживними речовинами. Генезис червоно-жовтих фералітних ґрунтів складається з процесу фералітизації, особливістю якої за цих умов є винесення залишкового заліза з профілю, тому конкреції утворюються рідко; дернового процесу, характерним для якого є інтенсивна мінералізація як рослинних залишків, так і самого гумусу; лесиважу ‒ вимивання всіх розчинних сполук та формування в ґрунтовому профілі підзолистого горизонту, збагаченого кварцом. Завдяки гідроксидам заліза ґрунт має забарвлення від яскраво-жовтого до червоного, а також водостійку дрібногрудкувату структуру. Характеризуються незначною гумусованістю (1,5-2,5%), сильною вилуженістю, кислою реакцією (рН = 3,5-5,5), нестачею Са, Р, К та ін. елементів, накопиченням полуторних окислів Fe і Al.

У найнижчих частинах басейну р. Конго поширені різні перезволожені глейові ґрунти й навіть торф’яні.

На північ, схід та південь від вологої області у субекваторіальних ландшафтах із коротким сухим сезоном під перемінно-вологими напівлистопадними лісами та високотравними саванами формуються червоні ґрунти. Послаблення промивного режиму спричиняє збільшення гумусності, а підтягування розчинів до поверхні в сухий період збагачує їх мінеральними речовинами. Поширені переважно на продуктах вивітрювання алюмосилікатних порід, у районах, де давній латеритний панцир вже розмитий. Тут найінтенсивніше розкладаються первинні матеріали, вимиваються розчинні основи і накопичуються малорухомі з’єднання – гідрати окислів заліза. Дегідратація цих окислів у сухий сезон призводить до утворення щільних залізистих конкрецій. Профіль червоних ґрунтів складається з малопотужного (до 15 см) і малогумусного (2-4%) гумусового горизонту, елювійованого горизонту легкого складу з дрібними залізистими конкреціями та щільного ілювіального горизонту.

У таких же кліматичних умовах при випаданні 1000-1300 мм опадів за рік та сухому сезоні тривалістю чотири – п’ять місяців при постійно високих температурах під сухими рідколіссями та чагарниками Південної Африки та Ефіопського нагір’я формуються коричнево-червоні ґрунти. Головні процеси такі ж, як і в червоних фералітних ґрунтах, але утворення залізистих конкрецій більш інтенсивне, на поверхні виникають залізисті кірки, гумусотворення дещо слабше. Гумусовий горизонт потужністю 25-30 см, містять до 2% гумусу, склад якого гуматно-фульватний; рН = 5-6.

Червоно-бурі ґрунти сформувалися під типовими саванами, у яких літній дощовий сезон триває від двох до п’яти місяців, а річна сумою опадів становить 250-600 мм. У Північній Африці трапляються в межах зони Сахелі, Ефіопського нагір’я і Східноафриканського плоскогір’я, а в Південній Африці на підгірських рівнинах на захід від Драконових гір, посушливих областях Калахарі та Кару. Їхній профіль має слабовиражений гумусовий горизонт (20-30 см), червонуватого відтінку з чіткою горіхуватою структурою який поступово переходить у потужний червоно-бурий щільний ілювіальний горизонт. Ілювіальний, або горизонт вмивання, має багато виділень оксидів заліза у вигляді конкрецій, плям, а іноді й прошарків. Реакція ґрунту нейтральна або слабокисла, незначна гумусованість – 0,5-1,0%, місткість поглинання низька. Червоно-бурі ґрунти не є однорідними. З наростанням сухості клімату в горизонті вимивання збільшується вміст легкорозчинних основ, а в горизонті вмивання і гіпсових конкрецій.

Чорні (темноколірні) тропічні ґрунти трапляються серед червоно-бурих і коричнево-червоних. Вони утворюються на багатих основами ґрунтотворних породах: габро, базальтах, трапах, на породах вулканічного походження, осадових безкварцових глинистих породах, а також на вапняках. Вивітрювання багатих основами порід в умовах змінно-вологого клімату веде при нейтральній і слаболужній реакціях до утворення глинистих мінералів не каолінітової, а монтморилонітової групи. Чорні ґрунти мають важкий гранулометричний склад, насичені Са та Mg. Гумусовий горизонт добре розвинений, потужністю понад метр, чорний, але містить дуже мало гумусу (1-1,5%).

На територіях з украй недостатнім зволоженням переважають червонувато-бурі ґрунти, які формуються під рослинним покривом сухих і опустелених саван. Для цих ґрунтів, переважно піщаних і супіщаних, характерна менша вивітрілість, що зумовлює вищий вміст поживних речовин і велику обмінну здатність; вони малогумусні (0,2-0,3%), мають нейтральну реакцію у верхній частині профілю. Червоний колір ґрунтів визначає наявність тонких залізистих плівок на зернах.

Ґрунти тропічних пустель характеризуються дуже слабким розвитком і можуть бути розділені на три групи: кам’янисті пустельні ґрунти хамадів з характерним пустельним загаром на поверхні гальки і щебеню – залізисто-марганцеві плівки темного кольору, що утворюється в результаті фізико-хімічних процесів; піски і піщані пустельні ґрунти ергів, найпоширенішими з яких є кварцові піски; перехідні гравійно-галечникові ґрунти регів.

З усіма цими ґрунтами пов’язані солончаки (себхи, шоти), що виникають під впливом неглибокого залягання солоних вод. В єгипетській пустелі поза зоною впливу Нілу сформувалися пилувато-суглинкові кори (топсолі), або поверхневі ґрунти, потужністю до 12 см, а на їхній поверхні спостерігається полігональний рельєф, характерний для такирів.

У Пустелі Наміб (північна частина) є щебенисто-кам’янисті поверхні, пасмові та барханні піски, значна частина території майже без рослинності, особливо хамади. Окрім них, у цій пустелі багато сілкритових (кремнеземних) і вапнякових покривів, у пониженнях серед пісків поширені пени – щільні накопичення солей, надуті вітрами з океану.

Солончаки і солонці поширені в аридних і напіваридних областях Африки. Вони трапляються в депресіях рельєфу на плато і в підніжжі Сахарського Атласу на засолених, гіпсоносних глинах, на рівнинних опустелених ландшафтах узбережжя Середземного моря, в крайових частинах Великої Рифтової долини, в басейні озера Чад, а також займають висохлі болота у дельті Нілу, в безстічних впадинах Калахарі. Деякі солончаки в Ефіопії і на рівнинах Східноафриканського рифту характеризуються содовим засоленням, що пов’язано з виходами термальних содових джерел і з особливостями ґрунтотворних порід.

Сіроземи поширені в Північній Африці, де займають передгірні території субтропічних напівпустель. Розвиваються на лесоподібних породах і характеризуються слабодиференційованим профілем та незначним почервонінням у його середній частині. Сіро-коричневі ґрунти формуються в субтропічних напівпустелях рівнинного Середземноморського узбережжя, де вологість дещо збільшується. Через сухіший клімат для них характерні мала гумусованість та високий вмістом кальцію.

Коричневі ґрунти сформувалися під твердолистими лісами і чагарниками (типу маквіс із розрідженими лісами) з середземноморським типом клімату при річній сумі опадів 300-800 мм. Поширені на північно-західній та південно-західній окраїнах материка на підвищених плато, схилах і низькогір’ях. Коричневі ґрунти характеризуються досить потужним гумусовим горизонтом зі значною кількістю гумусу (6-8%) та насичені кальцієм і магнієм. У них добре виражений процес оглинення. Цей процес активізується в зимовий вологий сезон, коли в ґрунтах відбувається інтенсивне вилуговування первинних і утворення вторинних оксидів. На вапняковому субстраті формуються червоноколірні продукти вивітрювання (терра-росса) і малопотужні червоноколірні коричневі ґрунти.

Великі плоскі депресії у верхів’ях Нігеру, Вольти, Лімпопо, Замбезі, заповнені молодими породами та характеризуються пануванням різних лучних і глейових ґрунтів.

У нижніх висотних поясах гірських областей тропічної Африки сформувалися червоно-жовті фералітні, червоні та червоно-коричневі ґрунти; вище починають переважати бурі лісові тропічні і субтропічні ґрунти, а ще вище – гірсько-лучні. На вулканічних породах поширені родючі вулканічні ґрунти (андосолі), а на Ефіопському нагір’ї – чорноземи.

У нижчих горах Атласу і горах Велду, в умовах переважно посушливого клімату, сіро-коричневі чи червонувато-бурі пустельні ґрунти змінюються у верхній частині коричневими ґрунтами, а в Атласі – бурими лісовими ґрунтами. У вологіших Драконових горах жовтоземи змінюються бурими ґрунтами.