Вижниця. Кілбурнська коса
Вижниця — подорож до кам'яних див
У широкій долині, де непокірний Черемош виривається із полону стрімких вершин і несе свої води назустріч Пруту, розкинулося місто Вижниця. Все в ньому невіддільно пов'язане з горами. Вони наділили його неповторною красою і привабливістю. Навіть в назві цього міста вчувається ніжна мелодія карпатського краю.
В письмових документах Вижниця вперше згадується в 1501 р. На початку XVIII століття тут повстав проти гнобителів народу легендарний Олекса Довбуш з своїми опришками. Наступне XIX століття зберегло в народній пам'яті ім'я ще одного народного месника — Мирона Штолюка. Минув час і на центральній площі міста знову заклекотіла лавина народного гніву. Це до знедоленого люду звернувся полум'яний Лук'ян Кобилиця, вождь селянського повстання, яке потрясало Верховину протягом шести років.
Світло знань і правди ніс горянам гуцульський поет-демократ Юрій Федькович. Гостинно зустрічали вижничани у своєму місті і видатних українських письменників Івана Франка, Лесю Українку, Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську, Гната Хоткевича.
Сьогоднішня Вижниця — буковинський центр деревообробної промисловості, місто життєрадісних трудівників, народних митців і умільців, художні твори яких неодноразово були окрасою міжнародних виставок. У Вижницькому училищі прикладного мистецтва, заснованому ще у 90-х роках минулого століття народним умільцем В.Шкрібляком, навчаються мистецької майстерності представники багатьох областей нашої країни.
Вижницю називають воротами Карпат. Широко відчинені вони для тих, хто прагне прилучитися до первозданної гірської краси. До неї веде наш маршрут, що повторює примхливі звиви норовистої гірської річки Виженки. Вздовж її берегів розкинулося село Виженка, відоме своєю здравницею — будинком відпочинку «Зелені горби». Цілюще гірське повітря, настояне на хвойних пахощах, мальовничі пейзажі, що милують зір і створюють добрий настрій, привітність місцевих жителів — все це приваблює сюди на відпочинок сотні трудящих нашої країни.
А ще в цьому селі є тесаний храм, споруджений буковинськими майстрами без жодного цвяха. Увагу туристів привертає також невеличка каплиця, що стоїть край дороги. Пригляньтеся уважніше до старослов'янського мережива, вирізбленого на стінах каплички і ви прочитаєте сумний літопис про тяжкі роки кріпацтва, гірку минулу долю цього невеличкого карпатського села.
І знову в дорогу. Вона, звиваючись серед срібнокорих буків, веде нас все вище і вище до вершини перевалу Німчич. Звідси відкривається широка панорама гірської долини, мальовничих пейзажів, які щедро дарує нам з своєї височини Німчич.
Стежкою, що веде вліво від перевалу, прямуємо до одного із найдивовижніших див буковинських Карпат — Протятих каменів, зачарованих гірських велетів. По північно-східному схилу хребта «Берізка» піднімаємося у зелене царство вершин. Через чотири кілометри нас зненацька зустрічає кам'яний велет. Час і негоди полишили на ньому глибокі зморшки, вирили в його тілі печери, дивовижні лабіринти ходів. А він стоїть нездоланний, охороняючи вхід у стійбище своїх скам'янілих побратимів.
Кожна із скель вражаєнеприступністю стрімких стін, фантастичними візерунками, на які здатна лише природа. На цих скелях змагаються у вправності спортсмени — скелелази. Тут проводять практичні заняття відвідувачі школи гірського туризму, відшліфовують майстерність перед складними походами по Кавказу, Тянь-Шаню, Паміру буковинські підкорювачі вершин. Наймогутніший кам'яний гігант під назвою Соколиний камінь знаходиться в бік від стежки на південно-західному схилі хребта «Берізка». Він нагадує арку фантастичного мосту і тільки найсміливіші зважуються піднятися на його вершину.
Якщо спуститися до підніжжя Соколиного каменя, то серед хаосу скелястих нагромаджень ви побачите двокаскадний п'ятнадцятиметровий водоспад. Тепер крутою стежкою спускаємося вниз, в ущелину річки Виженки. Поблизу урочища Лужки б'є мінеральне джерело з цінними лікувальними властивостями.
Далі наша дорога йде по ущелині Виженки. То зліва, то справа зі скель зринають сріблясті водоспади. Поляни рясніють грибами, плодами суниць, малини, а восени — ожини. Через півтори години дорога виводить нас на шосе. Звідси — прямий шлях на Вижницю.
Кілбурнська коса
Кілбурнська коса — одне з найцікавіших заповідних місць Північного Причорномор'я. її легко знайти на карті. Вона знаходиться за три милі від Очакова. Півострів між Дніпровасько-Бузьким і Ягорлицьким лиманами досить вузький і довгий. Він простягнувся на 40 км з заходу на схід. У його найвужчому місці однією ногою можна стояти в Дніпровському лимані, а другою — в Чорному морі. В найширшому місці коса досягає близько 10 км.
Назва коси походить від турецького слова «килбурун» і складається з двох слів «кил» — волосина та «бурун» — мис. Від західного мису коси до Очакова на поверхні води видно рівну зеленувату лінію. Це зливаються прісні води Дніпровсько-Бузького лиману із солоними водами Чорного моря.
Нині частину території коси у Миколаївській області віддано під державне мисливське господарство «Кілбурнське». Воно має 48 тис. гектарів угідь, з них 11 тис. — суходолу.
Багатий тваринний світ цього господарства. Тут можна зустріти лисицю, вовка, борсука, їжака, норку, крота, куницю, оленя, козулю, кабана. Багато різноманітних птахів. Є понад 150 плямистих оленів і кілька тисяч фазанів. Останні настільки обжилися тут, що підходять до самих хат, гніздяться навіть на городах. Для качок і чайок немає кращого притулку як чисельні мілководні озера, що поросли очеретом. Називають їх тут так само як і на Полтавщині сагами.
Дивом серед пісків виглядає гай біля села Покровки, напрочуд міцний і зелений. Гайки, переважно дубові і вільхові, зустрічаються і в цих місцях Кілбурнської коси. Як оазиси в пустелі виникають вони перед очима. Звідки ж узялися в посушливому степу розкішні дерева і буйні трави? Причина — в неглибокому заляганні ґрунтових вод. У Покровці, наприклад, біля кожної хати своя криниця — копанка. Щоб добути прісну воду досить викопати неглибоку яму. Мешканці коси сповна використовують цю природну особливість, створюючи штучні водойми для зрошення власних городів.
Старожили Покровки розповідають, що росли тут колись дрімучі ліси. Нині на півночі Кілбурнського півострова зберігся буйний могутній ліс. Він носить назву Воложин. Біля самого берега Дніпровського лиману, на 200 га розкинувся цей щедрий оазис. Вільхи і дуби тут височенні. Верховіття їх переплелося, утворюючи суцільний зелений дах. На галявинах могутнє різнотрав'я. Крім вільхи і дуба, у Воложиному лісі ростуть береза, бузина, хміль, ожина, дикий виноград тощо. Багатий тваринний світ лісу — козулі, дикі кабани, зайці, плямисті олені, єнотовидні собаки. Знайшли собі притулок різноманітні птахи: качки, фазани, куріпки, солов'ї, синиці, зяблики, іволги тощо. Воложин ліс, як і вся східна частина коси, належить до Чорноморського заповідника, який утворено в 1927 році.
Ще одне чудо природи Кілбурнської коси — кефальні озера. Вони довгою низкою тягнуться вздовж південного узбережжя півострова. Окремі з них з'єднані між собою невеликими протоками. Всі озера мають вихід у море. Навесні, коли вода в мілких озерах прогрівається швидше, ніж у морі, завдяки постійним низовим вітрам морські хвилі прориваються через протоки в озера. З ними сюди заходить мальок кефалі. Умови для його росту в озерах чудові — тепла вода, багато природного корму. За літо риба підростає, а восени за низовими вітрами і водою вона знову потрапить у море.